Те, що я пережила, не так страшно. Усього-навсього машину розстріляли

Я була під Ірпенем. З таких сіл не організовують евакуацій, бо про них не знають. З одного боку там Ірпінь і Буча, які повністю знищили. З другого — військова частина. З третього — Житомирська траса. Все це дуже сильно обстрілювали. Не було такого, щоб не стріляли. Я третій день сплю без подібних звуків і почуваюся дуже дивно, постійно прокидаюся й смикаюся.

Ми знали, що є два види окупантів: одні поводяться відносно спокійно, приходять, просять їжі, чогось ще й ідуть. А є ті, які кидають гранату в будинок і потім заходять. І ми боялися, не розуміли, що з нами буде. Спочатку в нас вимкнули інтернет, потім світло, потім газ підірвали спеціально. Доступу до продуктів у нас, звісно, не було. До нас намагалися виїхати три колони по Житомирській трасі. Усіх розстріляли повністю. З наших районів, мабуть, загинуло людей п’ятдесят. З Ірпеня ще більше. Люди виїжджали на Житомирку — й усе. Там, мабуть, якісь чеченці, або я не знаю, хто вони. Вони просто стріляли. Тому ми дуже сильно боялися виїжджати. Але коли в нас вимкнули газ, ми зрозуміли, що в нас немає варіантів. І ми вирішили пробувати.

Зібралися за дві години. Ми їхали туди з розумінням: або ми помремо, або прорвемося, але назад ми не повернемося. Нам було дуже страшно, але ми спробували. Вирішили їхати колоною. За нами їхали десь ще двадцять машин. Нас було четверо в машині. Ми їхали й тренувалися, як ми будемо лягати, якщо нас обстрілюватимуть. Десь за п’ять кілометрів до траси стояли навідники — такої кавказької зовнішності — і щось говорили в рацію. Ми виїхали на Житомирку, проїхали ще півкілометра й почули постріли: тр-р-р-р-р. У половині машин були діти, і ми обклеювали машини знаками, що там діти. Але від Житомирської траси нічого не залишилося, там був пил — мабуть, вони не бачили цих знаків. Або бачили. Загалом, нас розстріляли.

З нашої вулиці я впізнала двох людей, які загинули. Це я вже по факту дізналася, там ми не розбиралися. Як я зрозуміла, вони заглохли або щось їм пробили. Вони вийшли з машини, в машині була дитина. Вони вийшли і… просто їх змело. Там калаш був. Ми потім знайшли кулі в себе в машині. У нас був досвідчений водій. Він зробив поліцейський розворот. У нас у машині вибило два скла. Поруч зі мною сиділа моя сестра, ми пригнулися. Там, де вона сиділа, пролетіли кулі й пробили підголівник, сестрі оглушило вухо. Ми не розуміли, що відбувається. Взагалі не знаю, як водій зорієнтувався, але ми були в шоці. Я лежала й не знала, що відбувалося. Я просто бачила пил. Я знала, що стріляють по машинах. Слава Богу, вони були тільки з одного боку.

Ми дісталися до розвороту. Проїхали знову цих навідників. Нам назустріч їхала ще одна колона, не з нашого села, а трохи далі. Ми їм сказали, що не можна в жодному разі туди їхати. Сестра була вже біла, тремтіла. Мама теж. Ми були просто в шоці. Ми не знали, скільки було за нами машин. Ми не знали, що взагалі сталося. Ми просто тікали. І потім ми натрапили на наш блокпост. Більшість поїхали назад, а ми вирішили прориватися ще раз. Бо, якби ми повернулися, після того що з нами сталося, і знову б опинилися без їжі та води… Ми вирішили, що або нас уб’ють, або ми прорвемося.

Наші хлопці нам допомогли. Провели туди, ближче до Житомирки, сказали, як можна пробиратися, а їм далі було не можна. Ми кілометр їхали полями. І прорвалися. Ми бачили цих росіян, які в нас стріляли. Вони нас, слава Богу, не побачили. Що з ними сталося з рештою, я не знаю. У нас глушили зв’язок. Ми не можемо навіть фізично додзвонитися. Ми їхали дуже довго, проїжджали страшні місця. Села, де не залишилося нічого. Ми навіть бачили, що щось догорало. Школи, будинки. Просто от під нуль. Пара будинків стоїть із вибитими шибками. Нікого немає. Щось там горить — і все.

Спочатку був жах, а потім ми їхали й дивувалися, наскільки всі об’єдналися, наскільки українці стали одне одного підтримувати. Нам військові на блокпостах посміхалися. Ми їдемо, вони бачать розстріляну машину, ми хотіли їм передати їжу, вони відмовилися. Нас військовий зупинив на блокпосту й подарував гілочку котиків (верби — І.К.). Ми з мамою ридали, мабуть, півгодини.

Зараз я перебуваю на Західній Україні. Нас прийняли абсолютно незнайомі люди. Тут люди бояться, коли десь там, за сорок кілометрів, ракета пролетіла. Порівняно з тим, коли щодня гатять «Гради», тут уже настільки не страшно! Для мене це вже фігня. Звісно, людям страшно за свій дім. А ти розумієш, що вже цього не боїшся. Тут безпечно.

Я думаю, що таке місце, як наше село, не одне. І це просто геноцид. У людей немає нічого. Тобто ти вирішуєш: або повільно померти, або швидко. Прорватися — й усе. У нас був такий вибір. А я знаю людей, які побоялися, сказали: ми не можемо, у нас діти. Я їх розумію. Ми залишили їм їжу, наш генератор. Але в них рано чи пізно скінчиться і бензин, і їжа.

Те, що я пережила — не так страшно, як те, що пережили інші. Я не втратила нікого з близьких. Я втратила знайомих, яких розстріляли. Але я з ними просто спілкувалася. А я знаю випадки, коли вбивали всю сім’ю, залишали дитину. Або дітей убили, а маму залишили. Я не знаю, як таке можна пережити. Я не втратила нікого з близьких, ми не були поранені. Усього-на-всього машину розстріляли. І все.