Я читав про покарання для фашистів. Я хочу ще гірше

Я вчора дізнався, що не стало трьох моїх друзів. Мій сусід вийшов із собакою погуляти, прилетів снаряд, загинув. Інші друзі їхали вп’ятьох у машині. Прилетів снаряд. Згоріли живцем у машині. Третя дівчинка, вона жила, де я. Прилетів снаряд. Три поверхи в їхньому будинку зруйновані. Написали мені, що їх не стало.

Опалення вимкнули, на вулиці було –9, у квартирі було 3 градуси тепла. Потім були такі морози, що батареї розірвало. Найстрашніше було, коли вимкнули газ. Ми рубали дерева у дворі, палили їх на мангалі. Склянка води закипала 20 хвилин. Я дізнався, виявляється, що гречку можна інакше готувати: заливаєш водою, залишаєш на добу — й вона готова.

Нам щодня здавалося, що гірше вже не може бути. А найгірше почалося 8-го березня, коли почали бомбити авіацією. Від авіації нічого не залишається. Бомба влучає в будинок, фасад весь обвалюється. Ми спочатку вирахували, що бомблять кожні 3 години. Знали, коли можна вийти, піти батькам ліки віднести. Потім почали бомбити щогодини, а потім щохвилини.

Бомбосховищ на всіх не вистачає. У бомбосховищі не було місця, ти в туалет ішов, переступаючи через людей. У нас була сім’я в бомбосховищі, там кілька поколінь. Вони їжу одне від одного ховали. Сусід задушив кота, бо нічим було годувати. А якщо ти вийшов із бомбосховища, ти не захищений нічим. Летить бомба, падає за сотню метрів, а тебе відкидає вбік вибуховою хвилею. Ми з дружиною бігали на сусідню вулицю, до батьків. Ось ми біжимо — й починають падати бомби. Ти падаєш у канаву й лежиш. Техніка безпеки каже, що якщо ти будеш нижче бордюру — ти врятуєшся. Дуже страшно, коли ти не контролюєш нічого.

У мене знайома днями вибралася в РФ. Вона пересиділа в Маріуполі, на лівому березі, де найжорстокіші бої. Зібралися виїхати, машина потрапила під обстріл. Хлопця поранило, зашивали простими нитками в підвалі. Сховалися в бомбосховищі в підвалі. Учора спробували вибратися, і коли вони вийшли, на одного з хлопців упала домова плита й прямо на її очах його придавило цією плитою. Вони здалися, і їх повезли в розподільчий центр. Зараз прийшло повідомлення, що її відвезли в Донецьк. Ніхто не хотів їхати в РФ. Люди, хто поїхав — зробили це тільки заради порятунку життя.

Мій друг, мій кум, пішов на чергування в лікарню й три дні вдома не був, бо його весь цей час ніхто не міг змінити — через обстріли дістатися до лікарні було неможливо.

Російські військові не пропускають українські автобуси. Офіційно звучить так: евакуація з Маріуполя проводиться в місті Бердянськ. Бердянськ знаходиться за 90 кілометрів. Люди, не маючи транспорту, ніяк туди не дістануться. Бензину немає вже три тижні. Хтось по рідних шукає бензин, у когось не було запасу бензину. Хтось злив бензин у генератор, щоб зарядити телефон. Проскочити не виходить. У мене друг із вагітною дружиною вийшли з Маріуполя пішки в бік Бердянська. Їм пощастило, їх хтось підібрав на машині. Росія ніяк не сприяє тому, щоб люди могли виїхати в бік України.

Ваші ЗМІ кажуть, що це ми самі свій пологовий будинок розбомбили, «Азов» і так далі. Щоб ви розуміли, за цією адресою, де пологовий, в одному з корпусів лікарні пункт гуманітарної допомоги. Памперси для дітей, харчування. Всі знали, що там видають допомогу. Як ми могли самі в себе направити бомбу? Там, де бригада «Азов» захотіла б стати, там би не ставили поруч жодні пункти гумдопомоги. Там мали б стояти якісь військові машини або військові. Там не було нікого. Ми ходили туди постійно.

Вибух Драматичного театру став останньою краплею. Ми ходили туди збирати інформацію, бо там завжди була максимальна кількість людей. Туди зрідка приїжджали військові, в яких була інформація з фронту, з великої землі. Ми ходили туди, відчуваючи себе там у безпеці. Ніхто не думав, що спаде на думку бомбити людей. Вже ж не було газу, люди там збиралися, готували щось на мангалі. Зовні театру було дуже багато людей. Усередині було велике бомбосховище. У російських ЗМІ писали, що там бригада «Азов», а я ходив же туди постійно. Жодного «Азову» там немає.

Мені пощастило більше, ніж іншим, бо я у своєму дворі нікого не закопував, на відміну від моїх друзів. Мені більше пощастило, бо я не бачив багато відірваних рук або як мій сусід закопував свою дружину в дитячому садку навпроти.

Я читав, яке покарання було для деяких фашистів, німців. Вони мали голими руками перепоховати тих людей, кого вони вбили. Ось я хочу, щоб ще гірші були покарання. Бо нас тут просто вбивають, розстрілюють. У нас немає в Маріуполі жодних військових об’єктів, а вони просто нас знищують, якщо хтось не розуміє.